Скринька педмайстерності для вчителя історії

14 липня 2016р. Верховна Рада України Кіровоград перейменувала на Кропивницький. Чи  зміниться від цього його доля побачимо, а от його історію потрібно знати всім!

Кіровоградська область

Символіка регіону: 

Герб області     

У червоному щиті золотий степовий (скіфський) орел із повернутою вправо головою; над щитом прямокутна синя хоругва з жовтим Тризубом, оздоблена по периметру жовтою лиштвою і охоплена декоративними гілками; обабіч щит обрамований золотим колоссям, знизу – дубовим листям, перевитим синьою стрічкою, закріпленою знизу золотим сувоєм, на стрічці подано золотими літерами девіз: «З добром до людей».

Орел вважається символом мужності та великодушності, проникливості і справедливості, сили і влади. Золотий орел у символах Кіровоградщини символізує рідну землю, спадковість від минулих поколінь, духовне відродження нащадків. Синя хоругва з Тризубом вказує на належність області до України. Золоте пшеничне колосся підкреслює багатство хліборобського краю, золоте дубове листя – могутність і витривалість. Синій, жовтий і червоний кольори підкреслюють давні козацькі традиції краю та багатство землі степової України.

Автори герба – В. Кривенко та К. Шляховий, гасла – В. Сибірцев.

Герб Кіровоградської області затверджений 29 липня 1998 р.

Прапор області

Прямокутне полотнище зі співвідношенням сторін 2:3, розділене вертикально на дві рівновеликі частини: від древка на малиновому полі жовтий степовий (скіфський) орел з повернутою до древка головою, з вільного краю – жовте поле.

Прапор Кіровоградської області затверджений 29 липня 1998р. 

  

Загальна інформація 

Площа – 24,6 тис. кв. км 

Населення – 1129,0 тис. чол. 

Центр – Кіровоград (Кропивницький)

Кіровоградська область утворена 10 січня 1939 року. Розташована у центрі України. На півночі межує з Черкаською, на північному сході – Полтавською, на сході та південному сході – Дніпропетровською, на півдні – Миколаївською та Одеською, на заході – Вінницькою областями України. Протяжність області з півночі на південь – 148 км, із заходу на схід – 335 км.

Область налічує 21 адміністративний район, 12 міст, з яких 4 – обласного підпорядкування (Кіровоград, Олександрія, Світловодськ, Знам’янка), 26 селищ міського типу, 1010 сільських населених пунктів. Обласний центр – Кіровоград з населенням 246 тис. осіб. Найбільші міста – Олександрія, Світловодськ.

Населення. Загальна кількість наявного населення області становить 1129,0 тис. жителів. Кількість міського населення становить 60,2%, сільського – 39,8%. Щільність населення складає 45,9 осіб/кв. км.

В області проживають представники понад 30 національностей: українці – 90,1%, росіяни – 7,5%, молдавани – 0,7%, білоруси – 0,5%, вірмени – 0,3%, болгари – 0,2%, євреї – 0,1%, інші – 0,6%.

Історія регіону 

Територія Кіровоградської області була заселена людьми ще за давніх часів. Найдавнішим з відомих за своєю назвою народів, що тут жили з 11 ст. до н.е., були кіммерійці.

В 7 ст. до н.е. Кіммерію підкорили скіфи, які прийшли зі сходу і створили в Північному Причорномор’ї міцну державу, яка мала ефективну військову організацію, передову для свого часу культуру, територіальний поділ та кордони з сусідніми землями.

В Скіфію на правах автономії, але в певній військово-політичній залежності від власне скіфів, входила земля скіфів-орачів. Вона знаходилася у лісостепу між Дністром та Дніпром. На південний схід від території скіфів-орачів, між Південним Бугом і Дніпром, лежала земля алазонів. Ця місцина від скіфської назви річки Синюхи називалася Ексампеєм. Мабуть це найдавніша назва Кіровоградщини.

Пануванню скіфів поклало край вторгнення сарматів, які в 3 ст. до н.е. подолали їх опір. З 1 ст. до н.е. античні автори називають Північне Причорномор’я Сарматією.

У першій воловині 3 ст. н.е. до Сарматії вторглися східні германці – готи. Вони створили сильне королівство – Готію, яке досягло найвищої могутності в середині 4 ст. за правління короля Германаріха. Готія вдало воювала з Римом, що привело до падіння римського панування в Дакії та полісах Причорномор’я. Але у війнах проти союзу східно-слов’янських племен (антів) готи почали зазнавати поразок.

У 375 р. Готія. ослаблена війнами, була розгромлена гуннами, які прийшли до Європи з Азії. В 5 ст. цар гуннів Аттіла створив величезну державу, кордони якої сягали Рейну на заході та Волги на сході. Північне Причорномор’я увійшло до її складу під назвою Припонтійської Скіфії.

Після смерті Аттіли (453 р.) імперія гуннів в кінці 5ст. розпалася. Але в 6 ст. з’явилася ще одна азіатська навала – обри (авари), і на початку 7 ст. землі Північного Причорномор’я були підпорядковані Аварському каганату, центр якого знаходився на середньому Дунаї. Обри підкорили значну частину слов’янських племен, але в 7 ст. аварський племінний союз розпався.

В кінці 7 ст. на Північне Причорномор’я поширив свою владу Хозарський каганат – федерація прикаспійських і причорноморських племен, створена хозарами, які панували тут на протязі 8-9 ст. Під впливом внутрішніх суперечностей та під ударами угорців і печенігів Хозарська держава з другої половини 9 ст. почала занепадати.

В середині 9 ст. в причорноморські степи прийшли угорці, які в кінці 9 – на початку 10 ст. були витіснені на захід войовничими печенігами. В жорстокій боротьбі слов’ян з печенігами Північне Причорномор’я в середині 10 ст. було приєднане до Київської Русі. Частина печенігів визнала владу київських князів, осіла на руських землях і ослов’янилася. Інша частина слідом за угорцями перекочувала на захід, решта увійшла до племінного союзу половців.

Половці постійно нападали на Київську Русь, яка в процесі нескінченних захисних воєн та внутрішньої усобиці в першій половині 12 ст. роздрібнилася на декілька самостійних та напівсамостійних князівств. Північна окраїна Кіровоградщини належала Київському удільному князівству, яке виникло в 30-ті роки 12 ст.

В першій половині 1З ст. монголо-татарські завойовники розбили розрізнені війська руських князівств і розгромили Половецьке ханство. В 1243 р. хан Батий заснував величезну імперію – Золоту Орду, яка займала територію від Дунаю на заході до Обі та Сирдар’ї на сході. Завойовані монголо-татарами руські князівства не входили до складу Золотої Орди, але перебували у васальній залежності від неї. Причорноморська територія Київської Русі, яка була зайнята половцями, увійшла, до імперії Батия.

В 1362 р. Київська земля на умовах автономного удільного князівства увійшла до складу Великого Литовського князівства – єдиної на той час сили, спроможної протистояти Золотій Орді. Ординці не могли погодитись з такою втратою, але в битві при Синіх Водах, де в 1363 р. війська трьох подільських ханів зіткнулися з литовсько-руським військом, очолюваним великим князем Ольгердом, зазнали поразки і до складу Литви увійшла ще й Подільська земля. Якщо дивитись на сучасну карту, литовсько-ординський кордон у межах Кіровоградської області проходив приблизно по ледь вигнутій дузі Вільшанка – Світловодськ.

Після Кревської унії 14 серпня 1385 р. Литва почала політично зближуватися з Польщею. В 20-х роках 15 ст. литовський князь Вітовт збільшив володіння Литви, завоювавши вихід до Чорного моря. Він ліквідував на території України удільні князівства й створив замість них області, якими управляли литовські намісники. Намісника Київщини, до складу якої відносилася північно-східна окраїна Кіровоградської області, було призначено в 1394 р. Брацлавське Поділля, до якого відносилася частина Кіровоградської області, розташована за р. Синюха, остаточно увійшла до складу Великого Литовського князівства на початку 1430-х років, в 1566 р. ця литовська провінція була перетворена на Брацлавське воєводство.

У 1569 р. Литва й Польща об’єдналися за Люблинською унією 28 червня 1569р. у єдину державу – Річ Посполиту. За новим адміністративним поділом землі сучасної Кіровоградської області відійшли до Королівства Польського: території сучасних Гайворонського, Ульянівського, Голованівського, правобережної (відносно р. Синюха) частини Новоархангельського й Вільшанського районів – Звенигородського повіту Брацлавського воєводства, північні виступи Новомиргородського та Олександрійського районів – до Чигиринського староства Київського воєводства, решта – до козацької автономії Запорозької Січі.

З початком Визвольної війни 1648–1654 рр. на Україні було ліквідовано польську адміністрацію й утворено полковий адміністративно-територіальний устрій, за яким територія сучасних Гайворонського, Ульянівського, Голованівського, правобережної частини Вільшанського районів відносилася до Уманського полку, правобережна частина Новоархангельського району – до Торговицького полку, північні окраїни Новомиргородського, Олександрівського, Знам’янського та Світловодського районів – до Чигиринського полку.

Після проголошення рішення Переяславської Ради 8 січня 1654 р. про з’єднання України з Росією спалахнула російсько-польська війна 1654–1667 рр. Внаслідок укладення гетьманом Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату 17 жовтня 1660 р. правобережні полки підпали під владу Польщі. За Андрусівською угодою 9 січня 1667 р. Правобережна Україна (крім Києва) залишалася за Польщею, а Лівобережна увійшла до складу Російської Держави, Запорозька Січ мала перебувати під спільним контролем Польщі й Росії.

Після російсько-турецькії війни 1677–1681 рр. Бахчисарайський мирний договір 1З січня 1681р. закріпив Брацлавщину і південну Київщину за Туреччиною, а Лівобережну Україну та Запоріжжя за Росією. Обидві сторони домовилися не заселяти землі між Південним Бугом і Дніпром.

Мирний договір між Польщею та Росією (так званий Вічний мир), підписаний у Москві 6 травня 1686 р., затвердив умови Андрусівської угоди стосовно Правобережної України і закріпив входження Лівобережної України і Запоріжжя до складу Російської держави. Поділля при цьому залишалося під владою Туреччини, а Брацлавщина і південна Київщина мали стати незаселеною нейтральною зоною.

В 1699 р. за рішенням Карловицького конгресу. Польща повернула собі Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. У червні 1699 р. польський сейм ухвалив постанову про ліквідацію територіальних полків у Київському та Брацлавському воєводствах.

22 жовтня 1705 р., внаслідок довгих дипломатичних переговорів після російсько-турецької війни 1686–1699 рр. і проведення в 1705 р. розмежування російських і турецьких володінь, був укладений Межевий трактат, за яким територія Дикого Поля – степовий простір між Синюхою, Південним Бугом і Дніпром, – відійшла до Росії.

Російсько-турецька війна 1710–1713 рр. призвела до втрати Запорозьких земель на користь Туреччини, що було затверджено договорами 5 квітня 1712 р. та 1З квітня 1713 р. Внаслідок цього територія Кіровоградщини, за винятком Брацлавської та Київської частин, відійшла до Османської Імперії.

Ще до початку війни 1736–1739 рр. українське козацтво (депутація Олешківської Січі) в березні 1734 р. дістало від російського уряду офіційний дозвіл на відновлення Запорозької Січі в межах Російської держави. На цій підставі була заснована Нова Січ, територія якої поділялася на паланки (округи). За цим поділом землі Кіровоградщини від Синюхи до Інгульця входили до складу Бугогардівської паланки, від Інгульця до Дніпра – до Кодацької паланки.

Але вже в 1743 р. всі населені пункти Кіровоградщини, розташовані вздовж кордону, були закріплені за Миргородським козацьким полком, осадчі козаки полку заснували декілька нових поселень. На початку 1745 р. ці села й землі були приписані до Криловської, Власівської та Кременчуцької сотень Миргородського полку, трохи пізніше з Криловської сотні виділилася Цибулівська.

В 1752 р. за розпорядженням російського уряду була створена Нова Сербія – військово-поселенська територія, яка займала простір із заходу на схід від Синюхи до Дніпра, а з півночі на південь від Великої Висі до верхів’їв Інгулу та Інгульця. Нова Сербія поділялася на два полки – гусарський (кіннотний) з центром в Новомиргороді та пандурський (піхотний) з центром в Крилові, адміністративний центр Нової Сербїї знаходився в Новомиргороді.

Для захисту новосербських поселень з півдня в 1754–1757 рр. була побудована фортеця Святої Єлисавети, біля неї виникло місто, яке з 1775 р., після офіційного отримання міського статусу, стало називатися Єлисаветградом.

В 1764 р. Нова Сербія і Новослобідський козачий полк були скасовані, а території під назвою Єлисаветинської провінції увійшли до складу утвореної указом 22 березня 1764 р. Новоросійської губернії, губернська канцелярія якої до 26 березня 1765р. знаходилася у фортеці Св. Єлисавети, після – в Кременчуці.

В 1775–1776 рр. провінції Новоросійської губернії поділились, як і в інших губерніях Російської імперії, на повіти. На території колишньої Єлисаветградської провінції виникло три повіти: Єлисаветградський, Олександрійський та Ольвіопольський. В ряду нових повітових центрів було створене місто Олександрія. Намісницький центр знаходився в м. Кременчуці й тільки за указом 1 червня 1789 р. був переведений у спеціально побудоване місто Катеринослав.

За указом 4 вересня 1784 р. адміністративним центром Ольвіопольського повіту стало місто Новомиргород, а повіт був перейменований у Новомиргородський. В 1793 р. внаслідок другого поділу Речі Посполитої у складі Російської імперії на територіальній основі Брацлавського і Київського воєводств було створене Брацлавське намісництво, в якому опинилися частини Кіровоградщини, що входили раніше до складу цих воєводств.

За указом 27 січня 1795 р. з частини Брацлавського намісництва та, Єлисаветградського, Новомиргородського, Херсонського повітів й Очаківської області Катеринославського намісництва було створене Вознесенське намісництво, адміністративним центром якого в 1795 р. був тимчасово Новомиргород, в 1796 р. – м. Вознесенськ, спеціально побудоване біля містечка Соколов на р Південний Буг. Вознесенське намісництво було відкрите 13 червня 1795 р. в складі 12 повітів: Вознесенського, Богопільського, Катеринопільського, Єленського, Єлисаветградського, Новомиргородського, Ольгопільського, Тираспольського, Уманського, Херсонського, Черкаського та Чигиринського.

За указом Павла I 12 грудня 1796 р. всі намісництва були скасовані, з Катеринославського і Вознесенського намісництв була створена Новоросійська губернія. Новоросійська губернія складалася з Бахмутського, Єлисаветградського. Катеринославського, Маріупольського, Новомосковського, Ольвіопольського, Павлоградського, Перекопського, Ростовського, Симферопольського, Тираспольського та Херсонського повітів.

Таким чином, станом на 1797 р., основна територія Кіровоградщини перебувала в складі Єлисаветградського та Ольвіопольського повітів Новоросійської губернії, західна частина – в Балтському та Гайсинському повітах Подільської губернії, міжріччя Синюхи і Ятрані – в Уманському повіті, північні частини Новомиргородського та Олександрійського районів – в Чигиринському повіті Київської губернії.

Указом 8 жовтня 1802 р. Новоросійська губернія була поділена на три – Миколаївську, Катеринославську і Таврійську. Миколаївська губернія складалася з 4 повітів – Єлисаветградського, Ольвіопольського, Тираспольського та Херсонського.

1 січня 1806 р. Єлисаветградський повіт розділився на. два – Єлисаветградський і Олександрійський, в Херсонській губернії стало 5 повітів. Також Катеринославський повіт Катеринославської губернії поділився на два – Верхньодніпровський та Катеринославський, у складі Верхньодніпровського повіту опинилася східна окраїна майбутніх Олександрійського та Онуфріївського районів Кіровоградської області, що до того знаходилася в Катеринославському повіті.

В 1817 р. у всіх, крім Тираспольського, повітах Херсонської області та у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії почався процес створювання округів військових поселян. Початок цьому поклав указ 16 квітня 1817 р. про перетворення Бузького козацького війська на Бузьку уланську дивізію. 24 грудня 1817 р. для поселення полків Бузької уланської дивізії були відведені Єлисаветградський, Олександрійський, Ольвіопольський та Херсонський повіти Херсонської губернії.

В результаті виникнення Південних Новоросійських поселень більша частина Кіровоградщини була поділена на 8 округів, в яких поселилися полки 3-ї кірасирської та 3-ї Української уланської дивізій 2-го резервного кавалерійського корпусу.

6 грудня 1828 р. було видано відразу два укази, за якими міста Єлисаветград і Ольвіополь були передані до відомства військових поселень. Міста ці втратили статус повітових, їх повіти були скасовані, а з їх частин склався новий Бобринецький повіт з адміністративним центром в місті Бобринці. Частини повітів, що не увійшли до округів військових поселень були розподілені: Єлисаветградського повіту – між Олександрійським і Бобринецьким повітами, Ольвіопольського повіту – між Бооринецьким і Тираспольським повітами.

За указом 4 червня 1857р. військові поселення почали ліквідуватися. В 1865р. повітове правління з Бобринця було переведене до Єлисаветграду. Ольвіопольський повіт не відновився, його територія відійшла до Єлисаветградського та Ананьївського повітів.

Починаючи з цього моменту й по суті до 1917 р. в губерніях, до яких входила територія сучасної Кіровоградщини, не здійснювалося радикальних адміністративно-територіальних реформ.

Дуже складний період 1917–1920 рр. – Лютнева та Жовтнева революції 1917 р., світова війна, австро-німецька окупація 1918 р., інтервенція Антанти 1918–1919 рр., війна з Польщею 1920 р., обтяжені жорстокою громадянською війною, характерний частим встановленням та скиненням різних влад, не дав можливості створити на Україні сталий адміністративно-територіальний устрій.

У травні 1919 р. Херсонська губернія розділилася на дві – Одеську та Херсонську. Цей розподіл був підтверджений спеціальною постановою Всеукрревкому від 28 січня 1920 р. 13 березня 1920 р. Херсонську губернію було перейменовано на Миколаївську з переведенням адміністративного центру в м. Миколаїв. Миколаївська губернія складалася з 4 повітів: Дніпровського, Єлисаветградського, Миколаївського та Херсонського. Одеська губернія складалася з 6 повітів: Одеського, Тираспольського, Ананьївського, Балтського, Первомайського та Вознесенського.

В травні 1920 р. було створено Кременчуцьку губернію, що складалася з 6 повітів: Золотоніського, Кременчуцького, Олександрійського, Хорольського, Черкаського та Чигиринського.

Таким чином, в 1920 р. основна частина майбутньої Кіровоградської області знаходилася в Єлисаветградському повіті Миколаївської губернії, Олександрійському і Чигиринському повітах Кременчуцької губернії та в Первомайському і Балтському повітах Одеської губернії. Невеликі частини Кіровоградщини перебували в Гайсинському повіті Подільської губернії, Уманському повіті Київської губернії та у Верхньодніпровоському повіті Катеринославської губернії.

Наступні великомасштабні адміністративно-територіальні перетворення було покладено постановою ВУЦВК від 1 лютого 1922 р. «Про впорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному устрою УРСР». 25 жовтня 1922 р. друга сесія ВУЦВК затвердила основні принципи майбутньої грандіозної реформи, яка передбачила створення замість повітів округів з населенням від 400 до 600 тисяч чоловік. Сесія визнала за необхідне спочатку передати частину повноважень губернських органів окружним, а потім ліквідувати губернії, переходячи на систему округ–район–сільрада.

В 1923 р. були створені такі райони майбутньої Кіровоградської області: Бобринецький, Великовисківський, Голованівський, Добровеличківський, Долинський, Єлизаветградківський, Єлисаветградський, Златопільський, Знам’янський, Кам’янський, Компаніївський, Маловисківський, Новгородківський, Новоархангельський Новомиргородський, Новопразький, Новоукраїнський, Олександрівський, Олександрійський, Онуфріївський, Петровський, Підвисоцький, Рівненський, Устинівський, Хмелевський, Червотокам’янський та Чигиринский. Вони входили до різних округів – Єлисаветградського (з 1924 р. Зінов’ївського), Криворізького, Олександрійського, Кременчуцького, Первомайського, Уманського, Черкаського, Шавченківського. Округи входили до різних губерній – Одеської, Катеринославської, Київської.

Постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 р. «Про адміністративно-територіальний поділ України» повіти і волості були ліквідовані. Єлисаветградсьний повіт реорганізувався в Єлисаветградський округ, до складу якого увійшли 1З районів: Бобринецький, Братський, Великовисківсьний, Єлисаветтрадський, Злинський, Компаніївський, Єлизаветградківський, Маловисківський, Новомиргородський, Новоукрїнський, Рівнянський, Устинівський та Xмелівський.

Цією ж постановою Олександрійський повіт був реорганізований в Олександрійський округ у складі 14 районів.

На підставі рішення ІV Всеукраїнського з’їзду Рад про перехід на триступеневу систему управління та постанови ВУЦВК від 3 червня 1925 р. був скасований губернський поділ. Крім того було проведене укрупнення округів за рахунок восьми (в тому числі Олександрійського) округів. До Зінов’ївського округу було приєднано 5 районів Олександрійського округу – Верблюзький, Знам’янський, Новгородківський, Новопразький та Цибулівський. Решта районів увійшла до Кременчуцького (Глинський, Новогеоргіївський, Онуфріївський з частиною Троїцького) та Криворізького округів.

В 1930 р. постановами ВУЦВК та РНК УРСР від 13 червня 1930 р. 13 округів (серед них – Первомайський) та 12 вересня 1930 р. решта округів були ліквідовані, замість них встановлена двоступенева система управління «район – центр».

ІV позачергова сесія ВУЦВК 9 лютого 1932 р. прийняла постанову про створення на Україні 5-ти областей – Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської та Харківської. Райони майбутньої Кіровоградської області розподілилися між Дніпропетровською, Київського, Одеською та Харківською областями.

27 грудня 1934 р. за політичне інспірованим клопотанням громадськості м. Зінов’ївськ перейменували на Кірово.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 р. була утворена Кіровоградська область, а м. Кірово перейменовано на Кіровоград. До складу Кіровоградської області увійшло 30 районів: 13 районів з Миколаївської області, 10 районів з Одеської області, 5 районів Київської області, 2 райони Полтавської.

У серпні 1941 р. фашисти окупували Кіровоградську область. Під час німецької окупації 1941–1944 рр. Кіровоградська область була підпорядкована Рейхскомісаріату України, гебітскомісаріати знаходилися в Кіровограді та в Олександрії.

За Указами Президії Верховної Ради УРСР відбулося укрупнення районів області. В кінці 1962 р. до складу Кіровоградської області входило 24 райони. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 р. відбулося подальше укрупнення районів області, в результаті якого було ліквідовано 12 районів, їх територія ввійшла до складу 12 укрупнених районів – Бобринецького, Добровеличківського, Долинського, Кіровоградського, Кремгесівського (колишній Новогеоргіївський), Маловисківського, Новоархангельського, Новоукраїнського, Олександрівського, Олександрійського, Петрівського та Ульяновського.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 р. було проведено розукрупнення районів Кіровоградської області – замість 12 районів створено 18: Бобринецький, Гайворонський, Голованівський, Добровеличківський, Долинський, Знам’янський, Кіровоградський, Компаніївський, Кремгесівський, Маловисківський, Новгородківський, Новоархангельський, Новомиргородський, Новоукраїнський, Олександрівський, Олександрійський, Петрівський та Ульяновський. В 1967р. були відновлені Вільшанський, Онуфріївський та Устинівський райони.

Таким чином, кордони Кіровоградської області остаточно визначилися на 1960 р., а територіально-адміністративна, структура – на 1968 р.

До цього часу територіальний простір Кіровоградщини ніколи повністю не перебував у складі одного адміністративно-територіального утворення, розділявся межами різних географічних зон (степ і лісостеп), історичних територій (Поділля та Новоросія, основна територія формувалася в Новоросіі), демаркаціями різних держав (Польща, Росія, Туреччина) та кордонами адміністративних одиниць.  

Природа

Область розташована в центрі України, між річками Дніпро та Південний Буг, у південній частині Придніпровської височини. Рельєф території рівнинний на Придніпровській низовині і хвилястий – на Придніпровській височині. Середня висота височини у межах області 150-180 м. Поверхня височини густо розчленована долинами Південного Бугу, Собі, Синюхи, Гірського Тикича, Росі, Інгулу, Інгульця, Саксагані й інших річок. Більшість долин має 3-4 чітко виражені тераси. Глибина врізу долин сягає 80-90 м. Поширені також залишкові прохідні долини глибиною 15-40 м (іноді до 50 м). З наближенням до Дніпра, а також до Південного Бугу вододіли звужуються й мають вид увалів із пласкою поверхнею. Значно збільшується кількість балок і ярів.

Площі, зайняті водними об’єктами, займають 3,5% території області. Географічна мережа складається з 438 річок загальною довжиною 5558 км. Територією області протікають найбільші ріки України – Південний Буг (Гайворонський та Голованіський райони) та Дніпро (Світловодський район), всі інші річки належать до їх басейнів. Середні річки – Синюха, Інгул, Інгулець, Чорний Ташлик, Велика Вись, Тясмин, Цибульник, Ятрань. Нараховується 202 малі річки довжиною більше 10 км.

За кількістю водосховищ і ставків область займає третє місце серед областей України. В області налічується 2185 ставків і 85 водосховищ (Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Кіровоградське, Докучаєвське, Інгульське, Софіївське та ін.) загальною площею водного дзеркала 25628,2 га. Область має найменші запаси природних підземних вод. Болотами зайнято 10,4 тис. га, що складає 0,42% території області.

Більшість території району лежить у зоні лісостепу, південніше від Кіровограда – зона північного степу.

Природна рослинність займає 15-16% площі території області та представлена лісовим, степовим, лучним, болотним і водним типами рослинності. Лісова рослинність представлена змішаними лісами, найпоширеніші породи: дуб, клен польовий, клен гостролистий, акація, тополя, каштан, ясен, липа, береза, чорна горобина, вільха, обліпиха, верба, дика вишня, у підліску бересток, терен, калина, глід, ожина. Серед хвойних порід переважають сосна та ялина.

В області наявні лучні степи, виявлено значні ділянки справжніх степів та трапляються чагарникові степи. Степова рослинність представлена багаторічними травами, злаками: тонконіг лучний та вузьколистий, пирій повзучий, типчак, тимофіївка, ковила, волошка, молочай, ромашка, стоколос тощо. Лучна і болотна рослинність поширена в заплавах річок. Серед квітуючих степових рослин можна виділити горицвіт, барвінок, сон-траву, дикорослі іриси. У вологих тріщинах скель зростають дрібні папороті – аспленій північний, аспленій волосовидний, пухирник ламкий. Зростають також декілька видів шипшини.

Рідкісні й зникаючі рослини: астраган шерстистоквітковий, ковила волосиста, ірис злаколистий, ірис понтичний, лілія лісова, підсніжник звичайний, сон великий, барвінок малий, валеріана лікарська, звіробій звичайний, конвалія звичайна, льон жовтий та ін.

Незважаючи на значне господарське освоєння території, тваринний світ області залишається відносно багатим.

Фауна області представлена досить великою кількістю видів ссавців (65 видів): косуля, лось, дикий кабан, заєць-русак, лисиця, вовк, горностай, куниця, ондатра, видра, єнотоподібний собака, їжак, бобер річковий, кріт, кажани, тощо. Багато гризунів. Найбільший представник ссавців в області є лось, найменші – бурозубка і білозубка.

В області значне розмаїття птахів. У видовому відношенні найбільшою групою птахів є горобині, до якої відносяться горобці, шпаки, синиці, ластівки, щиглики, снігурі, а також ґави, сороки. Найбільший за розміром представник цієї групи – крук, а найменший – волове очко, корольок жовтоголовий. Поширені хижі птахи, більшість з них належить до категорії рідкісних тварин. Це яструб великий, канюк звичайний та сокіл-дербник. Зустрічаються типові навколоводні птахи, вони з’являються під час сезонних міграцій. Це – звичайна чайка (чибіс), травник, веретенник великий і зуйок малий. Досить різноманітною групою птахів є також качині, які належать до мешканців водно-болотного комплексу. Найбільш численні представники групи – крижень, чирок-тріскунок, широконіска. Багато чапель. Це – чапля сіра та руда, квак, бугай і бугайчик.

За кількістю видів виділяється також група пастушкових птахів – лиска, курочка водяна, погонич і пастушок. Місцями трапляється деркач, він занесений до Червоної книги України. Досить різноманітною групою є сови: сова сіра, вухата та болотяна, сич хатній, пугач, сипуха ( два останні занесені до Червоної книги України).

Серед земноводних найбільш численні жаби озерна та ставкова, а також кумка червоночеревна. На заліснених територіях переважає жаба трав’яна, трапляються жаба гостроморда і квакша звичайна, рідкісна – ропуха сіра, місцями звичайні часничниця і ропуха зелена. Серед плазунів є ящірка прудка, місцями – ящірка зелена. До групи нечисленних видів відносяться вуж звичайний, ящірка живородяча, черепаха болотяна. Зустрічаються види рідкісні та дуже рідкісні: до перших відносяться вуж водяний, мідянка, полоз жовточеревний та гадюка степова , а до других – полоз лісовий.

Рідкісні тварини та птахи: борсук, свиня дика, заєць сірий, їжак звичайний, козуля європейська, зяблик, славка чорноголова, дрізд чорний, соловейко східний, синиця велика, жулан, малинівка, вівсянка звичайна, сіра чапля та інші.

Корисні копалини

В Кiровоградськiй області поширені родовища бурого вугілля, які відносяться до Дніпровського буровугільного басейну. В областi зосереджено 90% запасiв вугілля Дніпровського басейну. Найбільш значні родовища вiдомi в Олександрії, Балаховцi, Петровому, Михайлiвцi, Байдурiвцi. Практично все видобуте вугілля переробляється i використовується в областi.

В областi знайдені горючі сланці поблизу с. Бовтишки Олександрiвського району, невеликi родовища торфу, що розташовані в заболочених плавнях річок Мала Вись та Велика Вись, в долинах річок біля Новомиргорода, Онуфріївни.

Залiзоруднi родовища розташованi в схiднiй частинi Кiровоградської областi. Тут знаходяться Петрiвське, Ганнiвське, Артемiвське, Горiхiвське, Попельнастiвське та інші залізорудні родовища.

В областi є родовища нікелевих руд – Деренюхське, Капiтанкiвське, Липовенькiвське, Грушкiвське та iншi родовища, на базі яких дiє Побузький нiкелевий комбiнат. В Побужжi знайдено Хащуватське родовище марганцевих руд.

На території Новомиргородського та Знам’янського районiв широко розповсюджений iльменiт – основний мiнерал, що містить в собі титан.

Характерною особливістю області є наявність єдиних в Україні родовищ хромітових руд (Голованівський район).

Знайдені родовища урану: Мічурінське, Ватутiнське, Северинське та цілий ряд інших, на базі яких утворено власну мінерально-сировинну базу атомної енергетики України. Усі родовища, по наявних в них запасах, відносяться до великих.

Є промислові поклади золота – Юр’ївське та Клинцiвське родовища, якi оцінюються як великі. Разом iз золотом можливо додатково отримувати срібло. Мають місце рудовиявлення платини, вольфраму та олова. Серед цієї групи наявні рудопроявлення танталу, нiобiю. В останні роки знайдене родовище лiтiю, велике за запасами, де можливо одночасно добувати олово (Полохiвське родовище).

В Кiровоградськiй областi експлуатується найбільше в Європі Заваллiвське родовище графіту. Вміст графіту в каолiнiзованих гнейсах складає 6-14%. В смт Завалля (Гайворонський район) видобуток ведеться кар’єрами. Продукцію представлено чотирма видами малозольного графiту (тигельний, елементний, олівцевий i ливарний або сріблястий) та іншими різновидами колоїднографiтових препаратів для хiмiчної, електротехнiчної та машинобудiвельної промисловостi.

Озокерит добувають у Кiровоградськiй областi з бурого вугілля. Iнженери-вуглехiмiки розробили технологiю отримання модифiкованого озокериту, що використовується у виробництвi полiграфiчної фольги, кiноплiвки.

В Кiровоградськiй областi видобувається каолiн на родовищах вогнетривких глин, що знаходяться поблизу с. Катеринiвки. Катеринiвськi каолiни застосовують як додаток до глини Часов-Ярського родовища, в результатi чого отримують вогнетривку глину з вмiстом суми окислiв алюмiнiю та титану 30%, окислiв залiза не бiльш нiж 3% та вогнетривкiстю не менш нiж 1670ºС. Таку сумiш застосовують для випалювання абразивних виробiв.

Запаси каолiнiв, що знаходяться поблизу Гайворона та Салькового, використовуються як вогнетривкi та як шамот. В 3-х кiлометрах на пiвнiчний схiд вiд Кiровограда розташоване Веселiвське родовище керамзитової сировини.

В областi присутнi багато видiв будiвельних матерiалiв: суглинки, піски, пiсчаники, бутовий камiнь, щебiнь, вапняк, мергель , кварцити тощо.

Родовища суглинків знайдені поблизу смт Компанiївка, хутора Соколiвського, в Новгородкiвському районi. Великими родовищами цегляно-черепичної сировини є Новомиргородське, Васiнське, Обознiвське бiля Кiровограда та багато інших.

У великому обсязi ведеться кар’єрний видобуток бутового каменю, щебню, на який головним чином йдуть гранiти, гнейси.

Багаточисельнi жили пегматитiв є чудовою сировиною для керамічних виробiв в електротехнiцi (iзолятори).

З облицювальних каменів в Кiровоградськiй областi найбільш широко використовуються граніти, серед яких виділяються три основних різновиди: сировина рiвномiрнозерниста та порфiроподібні гранiти (Гайворонське, Кiровоградське, Аджамське, Суботське родовища); рожевi та рожево-сiрi порфiроподібні гранiти (Андрiївське, Адабашське, Бобринецьке родовища); червонi порфiроподібні та трахiтоїднi гранiти (Горiхiвське, Капустянське родовища).

В межах Новомиргородського та Маловискiвського районiв розміщуються родовища лабрадоритів. Останні знайдені на Лiкарiвському родовищi.

Декоративно-облицювальним матеріалом можуть служити лонцонiти, габбро, дiабази, якi зустрічаються поблизу Новоукраїнки, Новомиргорода, Олександрiї, Долинської.

Задовiльнi декоративні властивості мають мармур та мармурові вапняки Хащуватського та Заваллiвського родовищ бiля Побужжя.

За хiмiчним складом мінеральні води Кiровоградської областi відносяться до гiдрокарбонатних, гiдрокарбонатно-сульфатних, деколи сульфатно-гiдрокарбонатних, калiєвих та натрiєвих. Мiнеральнi води експлуатуються в смт Новгородцi. В деяких місцях областi знайдені бальнеологiчнi радонiєвi (радiоактивнi) води. На базі радонiєвої води діють санаторії в м. Знам’янцi.

У числі видобувних та переробних підприємств в областi наявні об’єкти загальнодержавного значення:

• Виробниче об’єднання Олександрiявугілля, Семенiвський озокеритовий завод, що працюють на сировинi Днiпровського буровугiльного басейну;
• Заваллiвський графiтовий комбiнат, Побузький феронiкелевий комбiнат;
• Кiровоградський завод фiльтруючого кизельгуру, Кiровоградський кар’єр каолiнiв;
• Горiхiвський, Капустянський кар’єри по видобутку облицювального каменю;
• залiзорудний кар’єр Криворiзького центрального ГЗК, Ганнiвський, Артемiвський залiзоруднi кар’єри, Долинський ГЗК;
• Iнгульське та Смолинське рудоуправлiння по видобутку уранової руди;
• мiсцевi органiзацiї – промкомбiнат, Мiжколгоспбуд, Дорбуд та інші. 

Клімат області помірно континентальний. Середні температури січня становлять -5-6°С, липня – +20-21°С. Зима м’яка з частими відлигами, літо тепле, сухе. Тривалість безморозного періоду 160-170 днів. Середньорічна кількість опадів становить 430-520 мм, максимальна випадає у теплий період року (близько 70%). Днів з опадами за рік 120-140.

Ґрунти областi мають високу родючість. Ґрунтовий покрив областi характерний для перехідної зони від південного лісостепу до пiвнiчного степу.

В пiвнiчнiй частинi областi переважають чорноземи потужні малогумуснi iз вмістом гумусу 5,0% та середньогумуснi із вмістом гумусу трохи більше 5,5%. Значні площі тут займають чорноземи в різному ступені реградурованi, а також чорноземи опiдзоленi, темно-сiрi опiдзоленi та сiрi опiдзоленi ґрунти.

Для пiвденно-схiдних районiв найбільш поширеними ґрунтами є чорноземи звичайні, середньо- та малогумуснi, а в пiвденнiй частинi – чорноземи звичайні малогумуснi малопотужні. У долинах річок поширені чорноземно-лучні та лучно-болотні ґрунти.

Екологія регіону

На виконання Закону України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 рр.» та у відповідності до обласної «Програми формування національної екологічної мережі на території Кіровоградської області на 2003–2015 рр.», затвердженої рішенням сесії Кіровоградської обласної Ради від 24 січня 2003 р. № 141, яка інтегровано входить до плану економічного та соціального розвитку області, державне управління екології та природних ресурсів в Кіровоградській області веде постійну роботу щодо виконання цього закону та по дотриманню природоохоронного законодавства на заповідних територіях та об’єктах Кіровоградщини.

5 підприємств Кіровоградської області увійшли у перелік 100 об’єктів України, які є найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища, а саме: ДП «Східний гірничо збагачувальний комбінат» у м. Жовті Води (хвостосховищє у Петровському районі), ТЕЦ-3 Олександрійська філія ЗАТ «Енерговугілля», ТОВ «Побузький феронікелевий комбінат» Голованіського району, Компресорна станція «Задніпровська» Світловодського району та Кіровоградське ТОВ «Водне господарство» (колишній КП «Кіровоградводлоканал»).

Серед екологічних проблем Кіровоградщини найбільш гострими є:

1. Очищення зворотних вод

Як показують моніторингові спостереження, якість поверхневих вод у порівнянні з попередніми роками практично не змінилася. Малі річки степової зони області характеризуються значною мінералізацією. Їхня маловодність практично не може протистояти обсягам скиду недостатньо очищених зворотних вод. На всіх річках області виявлені підвищені концентрації заліза та цинку. Ці метали можна вважати регіональними забруднювачами.

Найбільшими забруднювачами поверхневих вод області є комунальні підприємства «Кіровоградводоканал» і «Олександрія-водоканал». Їхні скиди недостатньо очищених стоків складають 52,7% від загального обсягу по області. Комунальне підприємство «Кіровоградводоканал», яке включене до Переліку 100 найбільших забруднювачів довкілля України, проводить заходи по добудові очисних споруд, налагодженню їх роботи.

На реалізацію «Програми розвитку водопровідно-каналізаційного господарства Кіровоградської області на 2002–2005 роки та до 2010 року» з обласного та державного фондів ОНПС виділені кошти для реконструкції очисних споруд міст Знам’янка, Бобринець, Олександрія та смт Олександрівка, що зменшить негативний вплив зворотних вод на природні водойми. Профінансовані проекти очисних споруд м. Новомиргорода та селища Петрове.

2. Стан атмосферного повітря

На стан атмосферного повітря найбільш суттєво впливають промислові викиди підприємств м. Олександрії, що пов’язано з виробничою діяльністю Державної Холдингової Компанії «Олександріявугілля». Наявні на підприємствах області технологічне обладнання та очисні споруди, призначені для зменшення концентрації забруднюючих речовин у викидах з метою досягнення нормативів гранично допустимих викидів, морально застарілі та фізично зношені. Діючі системи очистки практично не відновлюються в зв’язку з нестачею на підприємствах коштів на виконання таких робіт. Це, насамперед, стосується ТЕЦ № 1-2, ТЕЦ № 3, брикетних фабрик «Димитрівська» та «Байдаківська», ДХК «Олександріявугілля», викиди яких становлять приблизно 70% викидів від стаціонарних джерел забруднення в цілому по області.

Відчутної шкоди завдає повітряному басейну області експлуатація автомобільного транспорту, шкідливі викиди від якого становлять близько 60% від усієї кількості викидів в атмосферу. Причинами такого становища є несправні автомобілі, низька якість палива, незадовільний технічний стан автомобільних доріг.

3. Водопостачання м. Кіровограда та області питною водою

Область малозабезпечена місцевими водними ресурсами. Її гідрогеологічні умови малосприятливі для формування запасів підземних вод, так як область розташована в зоні Українського кристалічного масиву. Це є причиною того, що близько 30% пробурених сверловин безводні, інші мають низькі дебіти, що дає можливість забезпечувати в основному лише потреби сільськогосподарського виробництва.

Значні обсяги підземної води подаються з відхиленням від стандарту якості: мають підвищені загальну жорсткість, вміст сухого залишку, заліза, марганцю, нітратів та аміачних сполук. Об’єктивно виникає необхідність подачі води на значні відстані.

Водопостачання питною водою м. Кіровограда здійснюється в основному дніпровською водою, що подається по міжрайонному водопроводу ОКВП «Дніпро-Кіровоград». Підземною водою місто забезпечено всього на 16%.

4. Зберігання, обробка та утилізація відходів

В обласний реєстр місць видалення відходів входить 36 полігонів твердих побутових відходів (ТПВ) та місць розміщення промислових відходів, а в реєстр об’єктів утворення, оброблення та утилізації відходів – 37 об’єктів. Основними джерелами утворення промислових відходів є гальванічні виробництва, зола ТЕЦ, гірничовидобувна промисловість, відпрацьовані ртутні лампи та прилади, що містять ртуть, механічний обробіток матеріалів, фарбувальне виробництво, відходи автотранспортних дільниць тощо.

99% загальної кількості утворених відходів складають відходи СхідГЗК, що скидає хвости збагачення у хвостосховище балки «Щербаківська» Петровського району, та зола Олександрійських ТЕЦ 1-2, 3.

Проте ситуація щодо поводження з відходами продовжує залишатися складною. Питання будівництва спеціалізованого полігону для зберігання або захоронення промислових відходів не вирішене. Частково відходи зберігаються на території підприємств, що становить загрозу для довкілля та здоров’я людей. Тільки ВАТ «Чисті метали» має спеціально побудований бункер для зберігання токсичних відходів виробництва.

В області на базі науково-виробничої фірми «Екоцентр» працює комплекс з демеркуризації ртутьмістких ламп і приладів потужністю 600 000 штук на рік та діє лінія по омонолічуванню відходів гальванічних виробництв в шлаколужні бетони потужністю 1500 т гальвановідходів на сезон, яка дозволяє вирішити питання утилізації цих відходів.

Всі існуючі в області сміттєзвалища організовані понад 20 років тому, а в Кіровограді – понад 50 років тому. В населених пунктах області, прибережних захисних смугах, лісових насадженнях через недосконалість системи санітарної очистки населених пунктів постійно виникають несанкціоновані звалища ТПВ. Потребує вирішення питання реконструкції, закриття або будівництва нових сміттєзвалищ.

Для розв’язання проблем поводження з відходами, насамперед з токсичними та непридатними, а також забороненими для використання хімічними засобами захисту рослин необхідно: 

• затвердити обласну програму поводження з небезпечними відходами згідно Закону України «Про загальнодержавну Програму поводження з токсичними відходами»;
• провести інвентаризацію забруднених та потенційно-забруднених ділянок області;
• створити та запровадити нові технології використання вторинних ресурсів та переробки відходів через перепрофілювання або реконструкцію існуючих підприємств області.

5. Стан річки Інгул

Найбільш забрудненою річкою області залишається одна з найважливіших водних артерій Кіровоградщини – Інгул. Лабораторні дослідження та санітарні правила і норми охорони поверхневих вод від забруднення вказують на те, що Інгул, особливо в межах міста Кіровоград, непридатний до використання з точки зору культурно-побутового призначення. Забруднення річки, в першу чергу, пов’язане з вкрай низьким загальним санітарним станом території Кіровограда. У зоні санітарної охорони річки розташовано ряд промислових підприємств: Кіровоградська ТЕЦ, кілька АЗС, автостоянки, завод «Цукрогідромаш» та інші. Окрім того, численні земельні ділянки, які виходять безпосередньо до річки не обладнані водонепроникними вигребами, берегова смуга розорана.

Питання, які потребують першочергового вирішення:

• будівництво споруд попереднього очищення стоків безпосередньо на підприємствах з впровадженням ефективних сучасних технологій;
• припинення скиду зворотних вод зі старих біоставків;
• введення другої черги очисних споруд КП «Кіровоградводоканал»;
• очищення зливових вод обласного центру;
• винесення в натуру прибережних захисних смуг, що значно поліпшить санітарно-екологічний стан р. Інгул та інших природних водойм області.

6. Радіаційний стан території

В межах населених пунктів області та м. Кіровограда розташовані великі за об’ємами відвали гірських порід та забалансової уранової руди, з поверхні яких відбувається вихід радону.

На території області є прояви радону та дочірніх продуктів його розпаду, особливо в центральній частині, розташованій на масиві гірських порід гранітоїдного складу з підвищеним та високим кларковим вмістом розсіяних радіоактивних елементів ураново-торієвого ряду. Цю проблему ускладнює використання у будівельних цілях місцевої сировини з підвищеним вмістом природних радіонуклідів. Середні концентрації радону у Кіровограді та області здебільшого значно перевищують середньостатистичні рівні.

Щорічні обстеження сільськогосподарських земель області показують, що на землях Вільшанського та Новоархангельського районів, які зазнали деякого впливу аварії на ЧАЕС, спостерігається стабілізація гама-фону.

У відповідності до вимог Закону України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» необхідно розробити радіаційно-екологічний паспорт території області.

7. Прогресуюча деградація земель

Кіровоградщина має досить розчленовану територію. Наявні негативні природні процеси: зсуви, розвиток ерозійних процесів, яроутворення.

В області прогресує деградація земель. На сьогодні площа таких земель складає 50%. Небезпекою для земель області є водна й вітрова ерозія. У межах області до ерозійних відносяться процеси площинного змиву, яроутворення і річкової ерозії. Площинний змив полягає у змиву ґрунтів з похилих поверхонь дощовими та талими водами. На правобережжі Дніпра у межах басейнів річок Цибульник та Омельник знаходиться зона найбільшої яружної та балочної мережі. На території Світловодська та Світловодського району відбувається постійний процес руйнування берегів Кременчуцького водосховища, чому сприяють природні та гідрологічні умови.

Згідно з кадастром в області зареєстровано 82 зсуви, на яких знаходяться 49 населених пунктів.

Основними засобами боротьби з ерозією є виведення з орних земель площ з кутом нахилу більше 5 градусів, оптимізація польових сівозмін, впровадження ґрунтозахисних систем землеробства, заліснення крутосхилів, ведеться створення полезахисних, яружно-балочних, прибережних та інших лісонасаджень. Поліпшення культури землеробства та захист землі від негативного впливу ерозії є завданням існуючої «Програми розвитку земельних відносин у Кіровоградській області на 2001–2010 роки».

Природно-заповідний фонд

На Кіровоградщині все більше уваги приділяється збільшенню мережі природно-заповідних територій та об’єктів. Нині їх налічується 178 одиниць загальною площею 11,5 тис. га, з яких 26 природно-заповідні території загальнодержавного значення – 54 заказники, 44 пам’яток природи, 49 заповідних урочищ, 5 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва.

Статусу державного значення надано «перлинам» краю: ландшафтному заказнику «Чорноліський», гідрологічній пам’ятці природи «Болото «Чорний ліс», ботанічним заказникам «Граничний степ» та «Сатківський степ», загальнозоологічному заказнику «Полозова балка», дендрологічному парку «Веселі Боковеньки», паркам-пам’яткам садово-паркового мистецтва «Онуфріївський парк», «Хутір Надія». Місцевого значення: 2 заказники, 17 пам’яток природи, 4 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва і 10 заповідних урочищ.

3 види рослин і 23 види тварин, виявлених на території Кіровоградської області, занесені до Європейського червоного списку, 29 видів рослин і 110 видів тварин – до червоної книги України.

Економіка регіону

Промисловість

Кіровоградська область за структурою економіки є аграрно-індустріальною.

Промисловий комплекс області охоплює 12 провідних галузей. У галузевій структурі промисловості 33,9% займає харчова промисловість, машинобудування та металообробка – 22,7%, електроенергетика – 17,7%, будівельних матеріалів – 5,3%, паливна – 3,1%, кольорова металургія – 2,1%, легка – 1,6%.

Добувна промисловість області представлена підприємствами по видобутку енергетичних та неенергетичних матеріалів, видобутку і переробці бурого вугілля, унікальними комплексами з видобутку та виробництва графіту, уранової руди, граніту, каоліну. Найбільші підприємства – «Заваллівський графітовий комбінат», Інгульська та Смолінська шахти, ЗАТ «Капустянський граніт», ЗАТ «Елгран», ВАТ «Кіровоградське рудоуправління» та інші.

У структурі обробної промисловості питома вага машинобудування складає 19,5%, харчової промисловості – 39,1%, металургії – 7,6%, будівельних матеріалів та скловиробів – 3,6%, хімічної промисловості – 3,5%.

У зв’'язку з сільськогосподарською спеціалізацією області, основним напрямком машинобудування є забезпечення потреб сільського господарства і переробної промисловості необхідною технікою й запасними частинами. Найпотужніші виробники якої ВАТ «Гідросила», «Завод дозуючих автоматів», фірма «Віра-Сервіс», НВО «Етал», ЗАТ «Радій», ВАТ «Олімп», ТОВ «Укрнасоссервіс», ЗАТ «Автоштамп», ТОВ «Ось» та інші. Продукція машинобудівників області широко відома в Україні та за її межами. Це – сівалки (зернові, кукурудзяні, овочеві, комбіновані), культиватори, ґрунторозпушувачі, жниварки, зчіпки, навантажувачі, шестеренні насоси та мотори аксіально-плунжерні, прилади для вимірювання механічних величин, друковані плати, магнітні пускачі, програмно-технічні комплекси для АЕС, причепи для легкових автомобілів, крани мостові тощо.

Металургія представлена унікальним комплексом по виробництву нікелю необробленого – ТОВ «Побузький феронікелевий комбінат», Світловодський комбінат твердих сплавів та тугоплавких металів.

У хімічній промисловості ДП «Межирічський вітамінний завод» ДАК «Укрмедпром», ВАТ «Чисті метали» та ТОВ «Силікон» спеціалізуються на виробництві напівпровідникових матеріалів і сполук, поставляють продукцію як в країни СНД, так і далекого зарубіжжя. Більше 70 найменувань лакофарбової продукції освоєно та виробляється ТОВ «Компанія «Хімпрогрес», ТОВ «АКЗО Нобель Декор Україна».

Харчова промисловість області представлена 93 переробними підприємствами. Серед галузей харчової промисловості провідна роль належить цукровому виробництву, в області працює 11 цукрових заводів. До складу молокопереробної галузі входить 12, борошномельно-круп’яної – 13, м’ясопереробної – 8 підприємств, а також 5 спиртозаводів. В олієжировій галузі – 11 підприємств, на долю яких припадає понад 35% від загального обсягу товарного випуску харчової продукції.

У легкій промисловості працюють підприємства текстильної промисловості, з виробництва шкіри та взуття, з виробництва готового одягу та хутра.

Підприємства області виробляють швейні та панчішно-шкарпеткові вироби, м’які та корпусні меблі, складну побутову техніку, садово-городній інвентар, лікарські вироби, фарфоро-фаянсовий та скляний посуд, товари побутової хімії тощо.

Виробництво та передачу електроенергії здійснюють філія Кременчуцької ГЕС ВАТ «Укргідроенерго», Новоархангельська, Червонохутірська, Гайворонська, Тернівська ГЕС, ВАТ «Кіровоградобленерго».

Сільське господарство

Агросектор займає 47% у загальній структурі економіки області. 95% усієї ріллі становлять найбільш родючі ґрунти чорноземного типу.

У галузевій структурі валової продукції сільського господарства питома вага рослинництва складає 75,3%, тваринництва – 24,7%.

Основні зернові культури, що вирощуються в області, – озима пшениця, ячмінь, гречка, просо, кукурудза та зернобобові. Значне місце серед технічних культур займає соняшник та цукровий буряк.

У садівництві переважними напрямками є вирощування яблук, груш, слив, вишень і ягідних культур.

Питома вага виробництва основних видів сільськогосподарської продукції у загальному обсязі її виробництва в Україні складає: по соняшнику – 10%, зерновим і зернобобовим – 6,7%, цукровому буряку (фабричному) – 5,2%, м’ясу – 3,0%, молоку – близько 2,8%.

Основою тваринництва є розведення великої рогатої худоби, свиней, овець, птиці. Розведенням племінних коней займаються 3 кінних заводи і 3 племінні репродуктори, на яких розводяться чистокровна верхова і українська верхова породи.

Транспорт

Область має вигідне географічне положення і розвинену транспортну мережу. Територію перетинають чисельні залiзничнi магiстралi. Здійснюються в основному транспортні перевезення в напрямку Донбас – Карпати, що зв’язують важливі промислові та сільськогосподарськi райони пiвдня з пiвденним заходом та центром України. Експлуатаційна довжина залізниць – 944 км., з яких електрифіковано 601 км. Густота мережі залізних доріг – 38 км на 1000 кв. км. Основні залізничні вузли – Знам’янка, Помічна, Гайворон, Донинська.

Розвинений автотранспорт. 10 автомагістралей довжиною 728,7 км, які зв’язують Україну з державами СНД та Центральної і Південної Європи. Густота автомобільних доріг складає 308,5 км на 1000 кв. км.

Авіаційні перевезення здійснюються ВАТ «Авіакомпанія «Кіровоградські авіалінії». Крім того, є дві комерційні авіакомпанії «УРГА» та «Чайка», які працюють на міжнародних авіаційних маршрутах. На Дніпрі розвинене судноплавство (пристань Світловодськ).

Політика та суспільство

Місцеві державні адміністрації: Обласна адміністрація – 615 працівників, районних 21, загальна кількість працівників – 1782.

Місцеві ради: обласна рада – 75 депутатів; районні ради (21 район) – 1209 депутатів.

Також, відповідно до Закону України про місцеві державні адміністрації, склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій.

Переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Кіровоградська обласна рада (100 депутатів) БЮТ – 44 мандати, Партія регіонів – 18 мандатів, «Наша Україна» – 12 мандатів, НБЛ – 10 мандатів, СПУ – 9 мандатів, КПУ – 7 мандатів.

Кіровоградська міська рада (76 депутатів) БЮТ – 36 мандатів, Партія регіонів – 10 мандатів, «Наша Україна» – 9 мандатів, Ліберальна партія України – 6 мандатів, НБЛ – 5 мандатів, КПУ – 5 мандатів, СПУ – 5 мандатів.

Охорона здоров’я

Медичні послуги надають 90 лікарняних закладів, 203 амбулаторно-поліклінічних заклади, 122 заклади, що мають стоматологічні відділення (кабінети), 7самостійних стоматологічних поліклініки, 63 станції (відділень) швидкої медичної допомоги, 555 фельдшерсько-акушерських пунктів. В області діє обласний протитуберкульозний центр «Лісова поляна», обласна бальнеологічна лікарня у м. Знам’янка.

Впроваджено надання первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини. Створено 181 дільницю сімейної медицини у 111 медичних закладах області.

Діють 3 санаторії та пансіонати з лікуванням, 4 профілакторії, 43 бази відпочинку, та 511 дитячі табори відпочинку.

Освіта 

В області функціонує 405 дошкільних закладів, 617 загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів і форм власності, 14 спеціальних школи (школи-інтернати) та школи соціальної реабілітації, 27 професійно-технічних училища, 6 вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації та 17 закладів І-ІІ рівнів акредитації. Найбільшими з них є Кіровоградський національний технічний університет, Кіровоградський державний педагогічний університет ім. В. Винниченка, Державна льотна академія.

Культура

Культура в Кіровоградській області представлена мережею культурно-освітницьких закладів. В області функціонують 2 театри (Обласний український академічний музично-драматичний театр ім. М.Кропивницького, Кіровоградський обласний театр ляльок), філармонія, 565 закладів культури клубного типу, 485 бібліотек, 30 музичних шкіл, 3 художні школи, 13 шкіл-мистецтв, музичні училища в містах Кіровограді та Олександрії.

В області діють 744 вокально-хорових, 156 фольклорних, 445 театральних, 423 музичних, 423 хореографічних самодіяльних колективи та 572 аматорських колективи малих форм (сольного співу, художнього читання, народної естради, декоративно-прикладного, кінофотомистецтва). 183 колективи мають почесне звання «народний аматорський», «зразково-художній».

В області створено 28 музеїв. Серед них особливо виділяються Кіровоградський меморіальний музей Г.Нейгауза, Олександрійський музей Миру, державний заповідник-музей І.Тобілевича, «Хутір Надія», обласний художній музей, художньо-меморіальний музей О.Осьмьоркіна, Кіровоградський міський літературно-меморіальний музей ім.І.Карпенка-Карого (Тобілевича).

З метою розвитку національних, культурних і мистецьких традицій в області проводяться такі відомих в Україні заходи, як фестивалі камерної музики «Травневі музичні зустрічі», вокально-хорового мистецтва «Калиновий спів», Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», свято фольклору «Невичерпні джерела» та козацької слави, обласні свята духовного співу «Молюсь за тебе, Україно» та національних культур.

Культурні пам’ятки

• Залишки укріплень Чорноліського городища 7 ст. до н.е.;
• Фортеця святої Єлизавети 18 ст.;
• Комплекс кавалерійського юнкерського училища 19 ст.;
• Свято-Покровська церква 1849 р.;
• Грецько-Володимирська церква (Кафедральний Собор) 19 ст.;
• Хрестовоздвиженська церква – усипальниця Раєвських 1833–1855 р.;
• Комплекс лікарні Св. Анни Червоного Хреста 19-20 ст.;
• Краєзнавчий музей – приватний будинок у стилі модерн 1885–1905 р.;
• Синагога 19 ст.;
• Колишня гімназія 1891–1898 р.;
• Міська лікарня 1910–1913 р.;
• Колишній театр 90-ті років 19 ст.;
• Свято-Вознесенська церква 1898–1912 р.;
• Свято-Миколаївська церква 1853–1873 рр.;

РОЗВИТОК ХРОНОЛОГІЧНИХ КОМПЕТЕНЦІЙ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ

Ми знаємо тільки те, що зробили самі.

(Арістотель)

Не достатньо знати, необхідно також застосовувати.

(Франс Анатоль)

Нині, в умовах стрімкого суспільного поступу, освітня галузь має розвиватися випереджальними темпами. Удосконалення однієї з ланок освітньої системи загальної середньої освіти – спрямоване на формування компетентностей учня, який має бути мобільним, комунікабельним, поінформованим, творчо і критично мислити, прагнути саморозвитку та самоосвіти

Державний стандарт базової та повної загальної середньої освіти зазначає: «Метою освітньої галузі “Суспільствознавство” є особистісний розвиток учня, формування його соціальної і громадянської компетентностей шляхом засвоєння різних видів соціального досвіду, що складається із загальнолюдських, загальнокультурних та національних цінностей, соціальних норм, громадянської активності, прийнятої в суспільстві поведінки, толерантного ставлення до відмінностей культур, традицій і різних думок.

Для досягнення зазначеної мети передбачається виконання таких завдань:виховання гуманної, соціально активної особистості, яка усвідомлює свою належність до етносоціального та соціально-культурного середовища, здатна розуміти значення життя як найвищої цінності;

оволодіння способами діяльності та моделями поведінки, які відповідають загальноприйнятим нормам моралі та права»

Завданнями освітньої галузі є:

·​ забезпечення реалізації можливостей розвитку учня як вільної особистості, здатної за допомогою набутих ключових та галузевих компетентностей ефективно самореалізовуватися в сучасному багатоманітному глобалізованому світі та брати участь у житті демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства, вчитися протягом усього життя;

·​ розвиток інтелекту дитини, її критичного та творчого мислення, визначення нею власної ідентичності як особистості, громадянина, члена родини, етнічної, релігійної, регіональної та локальної спільноти;

·​ формування в учнів почуття власної гідності, поваги до прав людини, гуманістичних традицій та загальнолюдських цінностей, здатності формувати власну етичну позицію та дотримуватися правил соціально відповідальної поведінки.

Метою навчання історії, як зазначено в Держстандарті, є «формування в учнів ідентичності та почуття особистої гідності в результаті осмислення соціального та морального досвіду минулих поколінь, розуміння історії і культури України в контексті історичного процесу».

Програма для загальноосвітніх навчальних закладів історії України, всесвітньої історії (5–11 класів) має конкретизувати завдання, визначені Державним стандартом.

Учитель конкретизує цілі шкільної історичної освіти для конкретних курсів, навчальних тем і окремих уроків залежно від особливостей учнів класу, власних здібностей, змісту навчального матеріалу, уміння якісно здійснювати структурнофункціональний аналіз навчального матеріалу та наявних засобів навчання.

Предметні (спеціальні) — більш конкретні стосовно двох перших рівнів, мають детальний опис і можливості формування в рамках навчального предмета (історії). До них належать просторові, хронологічні, інформаційні, логічні,мовленнєві та аксіологічні компетенції. 

Класифікація основних історико-предметних компетентностей учнів.

•         Хронологічні

•         Просторові

•         Інформаційні

•         Мовленнєві

•         Логічні

•         Аксіологічні 

У школі сьогодні особлива увага надається формуванню правових компетентностей учнів, адже правова освіта є одним з найважливіших чинників розвитку особистості, становлення громадянського суспільства і демократичної правової держави, умовою формування правосвідомості громадянина.

На кожному етапі навчального процесу ці компетенції мають особливе наповнення.

До предметно-історичних компетенції учнів основної школи відносять:

·​  хронологічні (визначати дати і хронологічні межі подій; співвідносити рік зі століттям, століття з тисячоліттям; співвідносити дати подій із певним періодом історії; правильно користуватися лінією часу; встановлювати послідовність та синхронність історичних подій; складати хронологічні таблиці; синхронізувати події історії України та всесвітньої історії; складати синхроністичні таблиці; виокремлювати сутнісні ознаки історичного періоду чи етапу);

·​ картографічні (визначати географічне положення країни, рельєф місцевості; показувати на карті місця історичних подій; читати історичну карту, правильно використовуючи знання легенди карти; виконувати завдання на контурній карті; використовувати карту як джерело інформації під час характеристики історичних подій, явищ, процесів; користуючись картою, визначати причини та наслідки історичних подій, пов’язані з геополітичними чинниками і факторами довкілля; використовувати картографічну інформацію для пояснення розвитку міжнародних відносин, політичних інтересів тієї чи тієї країни);

·​ спеціальні (самостійно здобувати інформацію з тексту та позатекстових компонентів підручника з історії; аналізувати нескладні та адаптовані джерела історичної інформації; визначати, застосовувати історичні терміни та поняття, конкретизуючи поняття на прикладах або визначаючи ознаки поняття на основі аналізу фактів; розповідати про історичні події й явища, описувати їх; давати історичну характеристику видатним діячам; …).

На засадах компетентнісного підходу освіта, як мінімум, має реалізувати дві функції навчального процесу. Це - навчити дитину вчитися впродовж життя, щоб вона усвідомлювала необхідність отримання інформації; навчити дитину використовувати знання в практичній роботі. За І. Тараненко компетенції – це знання, вміння і навички, які індивіди застосовують на практиці адекватно до ситуації та з повною відповідальністю. Тобто, компетенція включає в себе, по – перше, бачення і усвідомлення індивідом проблеми, по - друге, опанування технології її розв’язання, по - третє, психічну готовність до застосування знань.

Особливої актуальності проблема контролю результатів навчання з історії набула у зв’язку з переходом до зовнішнього незалежного оцінювання з історії, коли до екзаменаційного тестового комплексу внесено тестові завдання кількох форм (здебільшого репродуктивних), які не узгоджуються з вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки (особливо в аспекті предметних та загально навчальних умінь), і які не передбачають завдань достатнього і високого рівнів навчальних досягнень.

В шкільній практиці останнім часом спостерігається помітне згасання уваги вчителів до питань хронології, що виявляється в безсистемному підході до вироблення хронологічних умінь, у його формалізації й поверховості. Робота з вивчення й використання хронології має бути органічним елементом у загальній системі навчання історії, її слід планувати на всіх етапах навчального процесу – від початкового (ознайомлювального) вивчення матеріалу до його закріплення, повторення, узагальнення й оперування ним. Це стосується як 5-6 класів, так і наступних років. Систематична робота з вивчення хронології має передбачати цілеспрямоване й гнучке використання різноманітних засобів і прийомів.

Під хронологічною компетенцією ми будемо розуміти знання, що на науковому рівні забезпечують розуміння історичного часу (світоглядна функція), вміння і навички його виміру (процесуальні) та механізм психічної саморегуляції, за допомогою якого особистість використовує їх у своїй життєдіяльності.

Мабуть ні з чим нам так часто не доводиться стикатися у житті, як з поняттям часу – хвилина, година, доба, рік... Адже не одна подія у нашому житті не відбувається поза часом. Ми користуємося часовими категоріями, не замислюючись над тим, чому хвилина має 60 секунд, доба – 24 години, тиждень – 7 днів, а місяць – 28, 29, 30, 31 день. Відповіді на ці та багато інших запитань дає нам хронологія – наука, що вивчає форми і методи обчислення часу та календарі різних народів. Свою назву хронологія отримала від грецьких слів «хронос» - час і «логос» - слово, вчення. Історична хронологія використовуючи значну кількість писемних та речових джерел, встановлює точний час історичної події та факту виникнення джерела.

Потреба вимірювати час виникла ще в глибоку давнину. Ще первісні люди фіксували послідовно повторювані явища природи: зміну дня і ночі, фаз місяця, пір року. Хронологія виникла у Стародавніх Вавилоні і Єгипті, одержала розвиток у Стародавніх Греції і Римі, а в середні віки – у Середній Азії, Європі, зокрема на Русі.

Мета вивчення хронології в школі - показати послідовність подій і явищ, тривалість їх у часі, підвести учнів до розуміння виміру часу і ознайомити з системами літочислення. Мета визначає завдання:

1. Забезпечити в свідомості учнів правильне відображення історичного часу.

2. Сприяти розвитку їхніх часових уявлень.

3. Допомогти засвоєнню найважливіших дат, подій, часових категорій.

Спираючись на хронологічну послідовність історичних фактів, учитель підводить учнів до вивчення причинно – наслідкових зв’язків, а через них – до розкриття законів розвитку суспільства.

Історію неможливо вивчати без знання дат, а вони можуть бути представлені за допомогою різних засобів наочності. Методисти давно звертали увагу на проблему вивчення хронології і пов'язували її з наочними засобами навчання. Так, І. В. Гіттіс писала про те, що хронологічні дати - це «віхи», «вістові стовпи» на шляху розвитку історичних процесів. Хронологія - «градусна мережа», накинута на історію людства .

А.А. Вагін пов'язував вивчення хронології зі структурою шкільних курсів історії і на перше місце ставив проблему освоєння періодизації та засвоєння прийомів знання дат. Він виступав проти вивчення розрізнених відрізків часу, писав про те, що «не можна розслабляти молодий розум дистильованою водою шкідливих спрощень, вчити його орієнтуватися в бурхливому потоці історії народів з його вирами і несподіваними зигзагами». Їм були намічені основні засоби наочності у роботі з хронологією: стрічки часу, хронологічні ряди, таблиці різного типу. 
П.В. Гора виділив основні прийоми роботи з хронологією - складання стрічок часу, які дозволяють створювати у дітей уявлення про лінійність, незворотності часу, розібратися в рахунку років; просте і образне позначення дати, коли в учня складаються певні зорові або слухові асоціації з подією, складання календарів подій (перелік дат, що відбувалися в стислі терміни) і хронологічних комплексів (дати, пов'язані тематично і допомагають осмислювати матеріал); складання хронологічних і сінхроністіческіх таблиць, покликаних узагальнити знання учнів за хронологією. П. В. Гора виділив два типи сінхроністіческіх таблиць: вони можуть відображати хронологію подій у різних сферах життя однієї країни в один визначений час або однорідні процеси в різних країнах в певні одні й ті ж періоди часу . 
Методист Д.М. Нікіфоров порівнював хронологічні таблиці з орфографією в російській мові або з таблицею множення в математиці. Вони весь час повинні бути перед очима учня. Корисним прийомом він вважає прочитування хронологічних і сінхроністіческіх таблиць зліва направо, зверху вниз і у зворотному порядку. 
Проте все ж таки першорядне значення в роботі з хронологією має осмислене запам'ятовування дат. Осмислення дати є найкращим знаряддям боротьби проти механічного зазубрювання хронології. Г.І. Годер створив систему роботи з хронологічними датами на матеріалі курсу історії стародавнього світу. Його система грунтується на завданнях і вправах по стрічці часу. Всі завдання можна звести до наступних типів: на визначення тривалості історичних подій, на встановлення тимчасових зв'язків між подіями, на виявлення синхронності історичних подій. 

Автор висвітлює форми і методи засвоєння хронологічних знань учнів, враховуючи вікові особливості дітей, розкриває процес вивчення хронології в шкільному курсі історії. 
Програма з історії окреслює коло хронологічних умінь, 

для основної школи вони такі:

* визначати дати та хронологічні межі подій,

* співвідносити рік зі століттям, століття – з тисячоліттям,

* співвідносити дати події з певним періодом історії,

* правильно користуватися лінією часу,

* встановлювати послідовність та синхронність історичних подій,

* складати хронологічні таблиці,

* синхронізувати події історії України та всесвітньої історії,

* складати синхроністичні таблиці,

* виділяти сутнісні ознаки історичного періоду чи етапу.
Робота з вивчення й використання хронології має бути органічним елементом у загальній системі навчання історії, її слід планувати на всіх етапах навчального процесу – від початкового (ознайомлювального) вивчення матеріалу до його закріплення, повторення, узагальнення й оперування ним. Це стосується як 5-6 класів, так і наступних років. Систематична робота з вивчення хронології має передбачати цілеспрямоване й гнучке використання різноманітних засобів і прийомів.  Початкові уявлення та елементарні знання про історичний час діти отримують, засвоюючи курс «вступ до історії України». 
Що ж до хронологічних умінь, то ще з 5 класу діти повинні навчитися:

* позначати на лінії часу запропоновані вчителем дати подій,

* співвідносити рік зі століттям або їх частинами без обов’язкового співвіднесення з подіями,

* визначати (за вказаними датами) послідовність та тривалість подій, їх віддаленість від сьогодення.

Для засвоєння найскладніших випадків початку та кінця століть можна використати таблицю: 

1-100 рр.	801- 900 рр.	901-1000 рр.	1001-1100 рр.	1101-1200 рр.	1201-1300 рр.	1901-2000рр.
I ст.	IX ст.	X ст.	XI ст.	XII ст.	XIII ст.	XX ст.

На початковому етапі учні повинні виконувати низку завдань:

* Записати будь - який рік наведенного нижче століття.

* Визначити, до якого століття належать ці роки.

* Визначити, до якої половини і якого століття належать ці роки.

* Назвати, в якому році починаються зазначені століття.

* Назвати, який рік є останнім роком цих століть.

* До якого століття належить перша дата? До якого - друга? І т. д.

* Скільки дат належить до ХIХ століття?

* До якої половини ХIХ століття належить третя дата?

* Яке століття передувало століттю, що до нього належав 1893 рік?

* Наведіть іншу дату, що належала б до 2-ї половини ХХ століття?

* Через скільки років у 1894 р. мало починатися нове століття?

* Назвіть будь- який рік, що «сховався» за датою «кінець Х- початок ХI століття».

* Скільки років минуло від останнього року ХVI століття?

* Назвіть перший рік ХII століття.
Наступний крок у формуванні хронологічних умінь під час опанування тем курсу « Княжа Русь-Україна», «Козацька Україна», «Україна в ХIХ- ХХ століттях» - розвяззування хронологічних задач за допомогою стрічки часу.

Автор пропонує стандартні хронологічні задачі починаючи з 5 класу.

Задача на встановлення віддаленості подій від сьогодення.(Скільки років тому відбулася подія, якщо відома її дата?)

Впровадивши християнство, як державну релігію на Русі, Володимир Святославич «став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне». Так літописець повідомив про створення перших державних шкіл. Обчисліть, скільки минуло часу від створення перших шкіл до сьогодення.

Н.Е 988 2013 

-----------║------------------------------------------------■…………………………?………………………■-►

2013 – 988 = 1025 р.

В процесі вивчення курсу «Істрія стародавнього світу (Всесвітня історія. Історія України . (інтегрований курс)» триватиме робота з формування та відпрацювання хронологічних умінь. Варто наголосити, що цей курс з погляду хронології відіграє ключову роль, адже учні мають усвідомити поняття зворотного часу в історії, навчитися обчислювати часові відрізки з переходом через еру. Крім того, курс історії стародавнього світу охоплює надзвичайно тривалий період, що зумовлює труднощі в засвоєнні хронологічних меж та встановленні часових відношень між історичними фактами однієї, а особливо – різних держав. Складність засвоєння учнями лічби років до н.е. пояснюється й тим, що діти не мають необхідних математичних знань Тож дітям не просто збагнути, що при лічбі років до н. е. так само існують століття, що століття так само включає 100 років, проте порядок відліку змінюється. 
Засвоєнню найскладніших випадків початку та кінця століть до н. е. сприятиме використання таблиці: 

2100-2001рр. до н.е.	2000-1901рр. до н.е.	1900-1801рр. до н.е.	1100-1001рр. до н.е.	1000-901 рр. до н.е.	900-801 рр. до н.е.	100-1 рр. до н.е.
XXI ст. до н.е.	XX ст.. до н. е	XIX ст.. до н. е	XI ст.. до н. е	X ст.. до н. е	IX ст.. до н. е	I ст.. до н. е

Задача на встановлення дати за віддаленістю її від іншої події. [11]

Цар Хаммурапі царював 42 роки. В якому році закінчилося його правління, якщо воно розпочалося в 1792 р. до н.е.?

1792 ? 2013 

----------------■………………42………………..■-------║--------------------------------------------------------------■--► 

до н.е. н.е.

1792 - 42 = 1750 р. до н. е.

З сьомого класу можна запропонувати завдання на схвалення чи заперечення (відповідь «так» чи «ні»)дати певної події, або на встановлення, яка з двох подій відповідає вказаній даті (або навпаки). Для середнього рівня пропонуються завдання на співвіднесення, яка з декількох наведених подій відбулася раніше. На достатньому рівні варто давати завдання на побудову хронологічного ланцюжка (таблиці) з наведених подій. Високий рівень передбачає складання синхроністичних таблиць та розв’язування хронологічних задач на 2- 3 дії. Відмінність між рівнями тут полягатиме в різній кількості дат: менший - для достатнього та більший – для високого. 

Пропонуються приклади завдань для тематичного й поточного контролю хронологічних знань і вмінь до курсу історії України в 7 класі. 

1.     Розв’яжіть рівняння і перевірте себе. (А - В) = (С + Д), де А – рік утворення Галицько - Волинської держави, В – рік початку князювання в Києві Володимира Мономаха, С - рік найдавнішої згадки назви «Україна» в Київському літописі, Д – рік початку князювання в Києві Мстислава, сина Володимира Мономаха. 

2.     Виконавши математичні дії, отримаємо число, яке є датою коронації Данила Романовича. 

А + В – С = ? Де А – рік утвердження Данила Романовича в Галичі, В – рік походу польського короля Казимира III на Львів, С – рік початку правління в Галицько – Волинській державі Юрія II Болеслава. 

3) Розв’язавши приклад, отримаєте число, яке є датою важливої події, якої?

( А + В + С) : 3 + 1 = ? Де А – рік походу новгород – сіверського князя Ігоря проти половців, невдовзі описаний у поемі «Слово о полку Ігоревім», В – рік початку першого князювання в Києві Ізяслава Ярославовича, С – рік Любецького з’їзду князів.

Для учнів середньої школи можна ускладнювати завдання: 

«Знайди подію». 
1. Затвердження сеймом Речі Посполитої «Ординації війська 
Запорізького реєстрового».

2. Оборона Умані загонами І. Богуна.

3. Укладення Білоцерківського перемир'я.

4. Підписання між Москвою і Річчю Посполитою Віденськогоперемир'я.

5. Смерть гетьмана Б. Хмельницького.

6. Урочистий в'їзд Б. Хмельницького до Києва.

7. Перший молдовський похід.

Вводити хронологічну дату в характеристику події можна не тільки в слові учителя, але і використавши інші методичні засоби: графічні зображення, карти, графіки, діаграми.

Фіксація дати є найбільш простим засобом застосування асоціації.

В середніх класах робота з хронологічними таблицями ускладнюється.

Крім графи «результат» можна вводити інші тематичні графи:
Так, наприклад, учням можна запропонувати скласти календар подій по трьом етапам Французької буржуазної революції кінця ХVІІІ ст., тут слід додати графу «заходи правлячої буржуазії».
Наведемо приклад початку цієї таблиці: 

Дата	Назва подій	Заходи правлячої буржуазії
14.07.1789 р.	Взяття Бастилії, початок революції, крупна буржуазія при владі
серпень	Революція на селі	Відміна деяких феодальних прав, Декларація прав людини і громадянина.
1791 р.	Створення політичних клубів	Прийняття конституції, конфіскація земель духовенства та емігрантів

Визначте тривалість подій: 

№	Подія	Математичні обчислення
1	Столітня війна
2	Війни Червоної та Білої троянд
3	Правління Омейядів
4	Існування Візантійської імперії

Відповіді: 1) 1453-1337=116 р;

2) 1485-1455=30 р;

3) 750-661=89 р;

4)1453-395=1058 р.
Тренуючи пам’ять на знання хронології, доцільно використовувати тестові таблиці з певного періоду.
Так, на узагальнюючому уроці ІІІ-го періоду історії середніх віків можна запропонувати скласти таку синхроністичну таблицю: 

Роки	Наукові та географічні відкриття	Англія	Німеччина	Нідерланди	Франція
1450 - 1550
1501 - 1550
1551 - 1600
1601 - 1650

 Отже, сучасний компетентнісний підхід до процесу організації навчання потребує зламу певних стереотипів й стандартних підходів до використання хронологічного матеріалу на уроках історії. Запропоновані в статті підходи до формування хронологічної компетентності учнів в процесі навчання історії, безумовно, потребують подальшого осмислення і поступового впровадження в практику навчання і вдосконалення.

Зрозуміло, що ці вимоги та реалізація компетентнісного підходу скеровують школу на формування людини - громадянина, для якої громадянське суспільство стане середовищем, в якому вона сповна зреалізує свої права й свободи, розкриє свої можливості і таланти і цим самим усвідомлено буде задовільняти інтереси та потреби суспільства в цілому.

              

Конспекти уроків 5-9 клас

На урок зі шпаргалкоюhttps://drive.google.com/folderview?id=0BzNhccojUybzVFZRS2JvRnpvWUk&usp=sharing

ПРЕЗЕНТАЦІЇ: "Київська держава за Ярославичів"
https://docs.google.com/presentation/d/19LNK_oRBbiMFnwywzH8x2z7NruaXQ-WTp5u845g3K1I/edit#slide=id.p22;
Роксолана https://docs.google.com/presentation/d/1pBCGF-eQqCTw5TFWgfiTi6b-Y88AprSF2I1TwgQ1j0s/edit#slide=id.p4

Тема. Становлення та консолідація української нації. Повсякденне життя українців

Мета: охарактеризувати побут та повсякденне життя українців у другій половині ХІХ ст., а також дати узагальнюючу характеристику процесу становлення та консолідації української нації; розвивати в учнів навички самостійної роботи, вміння аналізувати й систематизувати матеріал, робити висновки й порівняння, висловлювати свою точку зору; виховувати в учнів естетичні смаки та уподобання.

Основні поняття: нація, українська нація, побут, повсякденне життя.

Обладнання: роздавальні картки з текстовими та джерелами інформації.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

Психологічне налаштування

ІІ . Актуалізація опорних знань учнів

Завдання

1. Назвіть і покажіть на карті історико-географічні регіони України.

2. Чи мала Україна власну державність? До складу яких держав входили названі вами регіони України у другій половині ХІХ ст.?

3. Як розвивалася економіка українських земель в даний період?

4. Чи розвивався на українських землях суспільно-політичний і національно-визвольний рух?

5. Чи можна стверджувати, що в другій половині ХІХ ст. відбувався процес становлення й консолідації української нації? Свою думку доведіть.

ІІІ . Мотивація навчальної діяльності

3.1 Очікування

3.2 Робота над поняттям

Нація — це форма спільноти людей, яка виникає історично і формується на певній території під час спільній діяльності у процесі злиття, консолідації населення завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

У ч и т е л ь. Але у світовій суспільній думці немає одностайності у визначенні поняття «нація». Одні вчені визначальною ознакою нації вважають «національний дух», «національну самосвідомість», «національний характер», що сформувалися на ґрунті

спільної долі, другі — трактують націю як «несвідому психічну спільність», треті — зводять націю до спільноти людей, котрі однаково мислять. Існують географічні, біологічні, психологічні тлумачення нації. Тому правильним буде твердження про те, що, визначаючи поняття «нація», слід органічно поєднувати та враховувати і соціально-економічні, й етнічні, і соціокультурні, і духовні фактори. Націю можна трактувати як спільноту людей, що формується завдяки єдності таких засад.

• По-перше, територіальних: кожна нація має свою територію, «життєвий простір».

• По-друге, етнічних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки — це самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної

історії, традицій.

• По-третє, економічних: спільність господарських зв’язків консолідує людей, пов’язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

• По-четверте, загальнокультурних: мови, традицій, звичаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови — немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехтуються звичаї, забувається історія.

• По-п’яте, психологічних: нація має спільні риси психічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Завдання учням

• Виходячи з факторів, завдяки яким відбувається формування нації, наприкінці уроку ви повинні довести, що в другій половині ХІХ ст. відбувається становлення й консолідація української нації.

ІV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Метод «Акваріум». Робота в групах

Кожна група опрацьовує текст, на основі якого  повинні визначити чинники формування української нації, про які йде мова в тексті. (Групи по черзі займають місце в центрі класу і там дві хвилини обговорюють своє завдання і роблять висновок.)

По ходу відповідей груп потрібно скласти узагальнюючу таблицю

 «Основні чинники формування української нації у другій половині ХІХ ст.».

Тексти для опрацювання учнями

1-а група

  Процес становлення й консолідації української нації на етнічній основі значно прискорився внаслідок буржуазної революції 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях та буржуазних реформ 1860–1870 рр. на решті території України. На середину XIX ст. ця більша частина українських земель, трохи пізніше названа вченими Наддніпрянською Україною, становила ту компактну територіальну цілісність, яка звичайно є першоосновою існування будь-якої народності й тим більше — нації. Саме Наддніпрянській Україні об’єктивно судилося відіграти визначальну роль у процесі становлення та консолідації української нації. Як свій історичний, політичний і культурний центр цю територію розглядало й відокремлене від неї державним кордоном українське населення Західної України.

   Процеси утвердження капіталістичних відносин у господарстві України і налагодження повного мовного порозуміння між усіма українцями, де б вони не мешкали — на просторах від Воронежчини і Луганщини на сході до Львівщини і Волині на заході, від Запорожжя й Одещини на півдні до Житомирщини і Сумщини на півночі, — посилювали об’єктивну тенденцію до возз’єднання всіх українських земель у соборну, суверенну національну державу. В об’єктивному процесі формування нації брав участь весь український етнос на всій території його споконвічного проживання.

2-а група

   Становлення й консолідація української нації супроводжувалися зростанням чисельності населення України на всій її території. Це відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення великих мас вільнонайманих робітників з різних губерній європейської Росії. Так, населення земель, що перебували у складі Російської імперії, з 1863 по 1897 р. зросло з 13,4 млн до 23,4 млн чоловік. Приблизно у той же період із 3,9 млн до 5,9 млн.  зросла й чисельність жителів західноукраїнських земель. Три чверті з них становили українці, незважаючи на те, що кілька сотень тисяч їх емігрувало в пошуках роботи до США, Канади, Бразилії та Аргентини.

  Мало місце регулярне щорічне відхідництво на заробітки до Російської імперії (з поверненням згодом до рідних домівок) тисяч трудящих західноукраїнських земель,

що зближало їх, а також їхні родини з населенням Наддніпрянської України. Отже, почуття етнічної спільності всього українського народу зростало і зміцнювалося у свідомості широких мас українців по обидві сторони російсько-австрійського кордону.

3-я група

  На Наддніпрянській же Україні завдяки бурхливому пореформеному промисловому розвитку робітничий клас перетворився на могутню соціальну силу. Поповнення його лав відбувалося  тут за рахунок не тільки місцевого, а й прибулого (здебільшого з російських губерній) пролетаризованого населення. За даними Всеросійського перепису 1897 р., з 1,5 млн робітників України понад чотири п’ятих були місцевими уродженцями, більш ніж половина  з них визнавали рідною мовою українську.

   Помітне місце в економіці України та соціальній структурі її народонаселення посідав клас буржуазії. За матеріалами того ж перепису, понад 100 тис. осіб (без членів сімей), які володіли українською мовою, жили за рахунок прибутків від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Представникам промислово-торговельної буржуазії українського походження належали заводи і фабрики, шахти, копальні тощо. Капіталістами-мільйонерами на кінець XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренків, Демченків, Алчевських. У кам’яновугільній і залізоробній промисловості хазяйнували такі можновладні підприємці, як Арандаренко, Голуб, Кривко, Панченко, брати Рутченки, Іщенки та ін.

4-а група

  Із розвитком капіталізму в складі української нації дедалі зростала питома вага інтеліґенції, суспільно-консолідуюче значення якої також збільшувалося. Демократична частина інтеліґенції відбивала інтереси широких народних мас і виступала проти будь-якого гніту (в тому числі національного).

  За ініціативою демократичної інтеліґенції у побут народних масс по обидва боки державного кордону увійшло щорічне святкування роковин народження і смерті Тараса Шевченка, поетична творчість якого, глибоко національна за формою і змістом, спонукала їх боротися за своє соціальне та національне визволення. Позитивно впливав на процес консолідації української нації й інтерес до історичного минулого українського народу, що значно збільшився.

  Історія України сприймалася людьми як рідне, близьке, єдине ціле — незалежно від того, по який бік кордону вони жили. Усвідомленням цієї єдності стали започатковані у 90-х роках XIX ст. у Львові капітальні узагальнюючі праці Михайла Грушевського «Історія України —Руси» та «Джерела до історії України — Руси».

Національному піднесенню українського народу активно сприяла й періодична пресса (журнали «Основа», «Киевская Старина» на Східній України та «Молот», «Друг», «Житє і Слово» — на Західній).

5-а група

  Узагалі, все суспільно-політичне і культурне життя України другої половини XIX ст. свідчило про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було одним із проявів інтенсифікації процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

 Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі представники демократичної інтеліґенції час від часу виявляли інтерес до українського фольклору, то у другій половині століття найширші кола прогресивної громадськості почали вивчати й популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу.

Вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», покладений на музику, став одним із національних гімнів українського народу. З-поміж кількох музичних варіантів твору найбільшого поширення набув той, що написав Михайло Вербицький. Гімн перейнятий

ідеями українського національного відродження, оспівуванням боротьби за це «святеє діло», героїзацією козацького минулого України. Правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій забороняли друкувати й виконувати твір Чубинського — Вербицького, але це ще більше сприяло його популярності на Україні.

   Утвердженню національної свідомості в масах сприяли також покладені на музику Миколою Лисенком, Миколою Аркасом, Дмитром Січинським поезії «Заповіт» Тараса Шевченка, «Не пора…» Івана Франка, «Я русин бил, єсть і буду» Олександра Духновича та ін. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними у «Молитві за Україну» Лисенка, яка утверджувала загальнолюдські ідеали волі, освіти, любові до рідного краю.

6-а група

  Цементуючою силою єдності національної культури виступала українська мова. Саме у розглядуваний період вона формувалася як літературна.

  Серйозним чинником її розвитку стала поява численних мовознавчих праць та навчальних посібників з історії та грамматики української мови, що належали перу видатних учених, які проживали у Східній Україні, — Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Ряд граматик української мови, двомовних перекладних словників (українсько-німецьких та німецько-українських) протягом другої половини XIX ст. було видано на західноукраїнських землях.

Першорядну роль у розвитку тут українського мовознавства відіграли праці Івана Франка, Кирила Студинського, Михайла Возняка, започаткована їхніми зусиллями багатотомна книжкова серія «Пам’ятки українсько-руської мови та архітектури».

   Розвитку української літературної мови, засвоєнню її словникового фонду не лише освіченими верствами суспільства, а й широкими масами сприяла класична художня література. Легально чи напівлегально видані як у Східній, так і Західній Україні твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича ставали не тільки основоположним надбанням української культури, а й найдієвішим чинником формування загальнонаціональної літературної мови. Дедалі зростав авторитет Шевченкового слова. Діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на всій території України.

7-а група

  Формування капіталістичної промисловості — основи економічного життя української нації. Господарські зв’язки у суспільстві ведуть свій родовід із далеких часів, але їхнє значення в період становлення нації незмірно зростає. Саме економічне (господарське) життя нації, не відокремлюючи її від інших народів, найбільше сприяє її згуртуванню як певної історичної  спільності людей.

Розвиток економіки України на основі ринкових (капіталістичних) відносин, що розвинулися під впливом соціально-економічних та державно-політичних реформ, здійснених на всій території Російської імперії в 60–70-х роках XIX ст., стимулював і процес консолідації української нації. Цей процесс супроводжувався завершенням промислового перевороту,  тобто остаточним переходом від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими  ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів, електричної енергії, систем машин і верстатів. Великі капіталістичні підприємства — заводи і фабрики — для підвищення продуктивності праці почали застосовувати досягнення тодішньої науки і техніки.

   Економічний розвиток Наддніпрянської України визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії.

   Одне з перших місць посіли українські губернії і за насиченістю залізницями. Зростало господарське значення водного транспорту.

З розвитком капіталістичної промисловості зростали й міста України. Лише тих, що мали офіційний статус міста, наприкінці XIX ст. налічувалось 130. Фактично ж справжніми

містами за чисельністю та характером діяльності населення були й такі промислові селища, як Юзівка, Кам’янське, Кривий Ріг, Нікополь та ін. Кожне з чотирьох міст — Одеса, Київ, Харків і Катеринослав —мало населення понад 100 тис. чоловік.

Робота з таблицею

«Основні чинники формування української нації у др. пол. ХІХ ст.»

• Наявність території споконвічного проживання українців.

• Наявність історичного центру у становленні й консолідації української нації — Наддніпрянської України

• Посилення тенденції до возз'єднання всіх українських земель у соборну, суверену національну державу.

• Зростання чисельності населення України на всій території.

• Зростає вплив української інтеліґенції, яка відіграє суспільно-консолідуючу роль у становленні української нації.

• Зростання інтересу до історичного минулого українського народу.

• Зростання національної самосвідомості.

• Вивчення й популяризація усної творчості та звичаїв українського народу

• Формування української загальнонаціональної літературної мови.

• Формування капіталістичної промисловості — основи економічного життя української нації

Повідомлення учнів або презентацій ( на вибір).

• «Пісенний побут українців другої половини XIX століття».

• «Декоративно-ужиткове мистецтво».

• «Побут народних мас».

Завдання

1. Поміркуйте, чому саме фольклор привертав увагу діячів українського національного руху. Свою думку аргументуйте.

2. Що традиційного збереглося у побуті та повсякденному житті українців?

3. А що з’явилося нового внаслідок розвитку капіталістичного суспільства?

4. Як ви вважаєте, який вплив мала усна народна творчість, розвиток культури, звичаї та традиції українського народу на формування та консолідацію української нації?

Метод «Мозковий штурм»

Висловіть свої думки з приводу того, які перешкоди існували у другій половині ХІХ ст. на шляху до консолідації української нації.

Головна умова чіткість.

Усі думки записуються на дошці. Потім робиться узагальнюючий висновок і записують основні.

«Перешкоди на шляху до формування української нації» наприклад :

• Відсутність власної державності.

• Поділ території України між двома державами — Російською та Австро-Угорською імперіями, що ускладнювало зв’язки між українськими землями.

• Економічне, соціальне й національне гноблення українського народу з боку цих держав.

• Антиукраїнська культурно-освітня політика з боку російського та австрійського урядів.

• Національна ідея ще не опанувала усі верстви українського населення

V. Узагальнення та систематизація знань

Дайте відповідь на запитання, що прозвучало на початку уроку. Доведіть, чи були в Україні у другій половині ХІХ ст. територіальні, етнічні, економічні, загальнокультурні та психологічні засади для становлення та консолідації української нації.

Завдання

• Порівняйте прояви і шляхи консолідації української нації з аналогічними процесами, які відбувалися в Італії та Німеччині в даний період.

Висновок. Отже, на кінець XIX ст. процес становлення і консолідації української нації був ще не завершеним. Масова національна самосвідомість ще не була притаманна ні буржуазії, ні пролетаріату — головним класам капіталістичного суспільства. Затуркані властями обох панівних імперій, здебільшого не тільки малоосвічені, а й просто неписьменні селяни, що становили тоді переважну більшість населення України, хоч і не цурались рідної мови, але часто не розуміли національних ідей.

   Тільки розгортання масового загальнодемократичного визвольного руху могло ефективно стимулювати масовий український національний рух в усіх його формах, що, зрештою, позитивно вплинуло на процес утвердження масової національної самосвідомості, а з ним і на становлення української нації. Попереду ще була боротьба мас за утвердження рідної мови в суспільно-політичному і культурному житті, за возз’єднання всіх українських земель в єдиній соборній державі, визволення господарства від колоніального гніту, усунення перешкод на шляху розвитку національної культури.

VІ. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Повторити матеріал теми, підготуватися до уроку узагальнення та систематизації знань.